* * *
Вертаймося до рідного порога.
Ми роду чесного і доньки, і сини.
Хто зрадники, а хто у нас герої
Хай не нашіптує нам голос чужини.
Вертаймося до отчої криниці,
До слова рідного, що силою дзвенить,
Тоді пощезне галаслива хвища
І Бог високу правду воскресить.
Вертаймося на українську ниву,
Скрегочуть хай царята й королі.
Бо ми ж таки нічого їм не винні.
Ми роду чесного, ми на своїй землі.
А ЯКОЮ ГОВОРИШ ТИ?
В Україні згасає тривога,
В небесах –
України блакить.
Україною марять дороги,
Україна дощами шумить.
Українською верби шепочуть,
Українські пісні в солов’я,
У молитві прозорої ночі
України глибокі слова.
За книші не зрікайся родини.
Без коріння добру не рости.
Рідно мовлять і гори, й долини,
А якою говориш
ти?
* * *
І як ми одне одного зрозуміємо,
Якщо різномовами розмовляємо нарізно?
Та іншу Вітчизну
Нам не подарує ніхто.
Збережімо Україну
для українців!
Збережімо Україну
для росіян і поляків!
Збережімо Україну
для цілого світу!
ЦЕ СКЛАЛОСЯ ІСТОРИЧНО
Хоч би насипав хто й червінців,
Я не второпаю ніяк –
Чи ми хохли? Чи українці?
Чужі слова гіркі на смак.
Не руш – лунає істеричне, –
Усе це склалось історично!
У нас москаль, немов удома,
Ми – в чужомовно-грішній млі.
І наша доля невідома
На нібито своїй землі.
Лящить у вухах істеричне:
„Усе це склалось історично!”
Отак саме взяло і склалось.
Чи може дідько його склав?
Вкраїни трохи ще зосталось,
А Бог нам іншої не дав.
Та всюди чую істеричне:
„Усе це склалось історично!”
Здавалося б, чого журитись –
І хліб, і сало на столі.
Та як на світ оцей дивитись?
Невже, як браття-москалі?
Та всюди галас істеричний:
„Усе це склалось історично!”
* * *
Вже не раби лихих татарських блазнів,
Ще не звитяжці золотої волі
У хвищі ста європ і сотні азій
Мчимо за вітром у чужому полі.
А про своє нема коли й подбати,
Хоч би у метушні не помилитись.
Чи нас у світі породила мати
Богам чужим і хамові молитись?
Все чубимось і дуки, і голота,
І ждемо, як розлючена і п’яна
Загрюкає у Золоті Ворота
Ординська хлань кривавого івана.
* * *
Маршують гордо крізь віки
Злотоординські байстрюки.
В чужій калюжі грішно, діти,
Солдатські чоботиська мити.
Ланів не видно в бур’янах,
Та в горах і на островах
Зведе братва голодна й гола
Стовпи Великого Могола.
* * *
Орда кипить і казиться Сарай,
Гудуть ефіри звечора і зранку:
«Своє майбутнє злодію віддай,
Собі лиши галушки й вишиванку.»
Та шапка мономахова тяжка,
Бо не на тебе, братику, пошита.
Брехнею, хоч і змучиш язика,
Ні величі, ні слави не нажити.
Хто до чужого ласий, ніби звір,
Тинятиметься потемки ізгоєм.
Зростати нам до золотавих зір,
Не бути на твоєму полі гноєм.
* * *
Мімікруємо швидко.
Не чужу обкрадаємо душу –
свою.
.* * *
Я не запитую: „Хто ти?”
Я питаю:
„Чи в тебе душа болить Україною?”
Я не запитую: „Звідки ти?”
Я питаю:
„Чи не лукавиш, б’ючи себе в груди?”
Мені байдуже якого ти племені,
Та не однаково,
Якщо плекаєш бур’ян у пшениці.
Мені не гірко стріти чужинця,
В якого серце
на вагу золота.
Господи, порятуй Україну
Від синів,
Що знецінились, як полова!
Ні,
Я не запитую: „Звідки ти?”
Я питаю:
„Чи в тебе душа
болить Україною?”
* * *
Кричали –
аби рай на землі,
Волали –
аби хліба вдосталь.
Тільки душу віддай імлі,
І всіх ощасливимо поспіль!
А Бога
все не видать,
А їсти сьогодні ж треба,
Та ще й агітаторів рать
Підставляє драбину
до неба.
Хтось у серп і молот увірував,
Хтось пішов земельку орати,
Хтось омріяне Крутами виміряв,
А когось
лиш вигнали з хати.
Неначе скоринку житню
Діти
чорнозем гризли.
Марно благали:
„Жити!”
У комуністів залізних.
І ми вимирали селами.
Та не все ж було так погано.
Над сухими
кривавими зелами
Сходили зорі багряно.
Ми дороги мостили
в космос,
Ми ворожі розбили
брами.
Лиш колючі вітри голосять
Понад нашими
черепами.
Здобували майбутнє запекло,
І з минулим, здавалося, квити.
Як осліпнути, навіть у пеклі,
Призвичаївшись,
можна жити.
Нам сказали –
тільки б рай на землі,
Улещали –
аби хліба вдосталь.
І нащо та правда на лелечім крилі?
Була б хата тепла,
та біла постіль.
А ми й далі раді грішити.
Хто за латку,
а хтось і за шати.
Та історія – жорстокий учитель,
Не вміє прощати.
ВІВЦЯ
Було.
Вівця відбилась від отари,
І набрела на гурт забрьоханих свиней.
„Прийміть! – благає:
Бо я ще заблукаю,
А в лісі ходить вовк,
І, кажуть, –
Бармалей.”
Пастух знайшов її,
Спинивсь оторопілий.
Не проминуло й половини дня,
Вівця по-свинськи землю носом рила
І рохкала,
Немов ота свиня.
* * *
Чи сонячно,
Чи свище завірюха
Крізь вікна батькової мови
Впускай у серце світ.