ur4um » 14 май 2016, 09:10
За вмерлими, у дні свята,
Синє небо, плаче.
Поливає дощик землю,
То, сльози козачі!
На могилки, їм принесли,
Крашанки та паски,
Прикрашали квітами,
Скільки мав хто ласки.
Родинами зібралися,
У свої оселі,
Сумували, споминали,
Могильні постелі.
Пом’янули горілочкою,
З гостинного столу,
Тиху вели, сумуючи,
За вмерлих, розмову.
Журилися, що не знаємо,
Кому, скільки жити?
Коли прийде, із косою,
В могили ложити.
Так спливають, непомітно,
Дні життєві, й роки.
Кому скільки відміряно,
Їх, життєві кроки.
Україно, земле, рідний край
Прибравсь до свята, в зелень гай
Й ріка, прибрала береги ,
Верболіз, квіти й трави навкруги.
То де ж, краса така ще є?
Зозуля ж як в гаю кує!
Співають, тьохка солов’ї ,
Цей рай, у селищі моїм!
Життя, не тішить ця краса,
Не так сказав що, то пропав?
Дощі, на землю, ллють отрав,
З Москви по братські, хижаки!
Зривають зброю «чудаки»,
А, яди з димом, в небеса.
З небес, на землю йдуть дощі,
Травлять усе, жовкнуть й кущі!
То брате знай, і пам’ятай,
Хто нищить в світі, Божий рай!
Смертей вже скільки, і калік?
А сліз, матусь, сестер й сиріт?
З Москви ці Іроди, жиди,
Брехні від них жди, і біди!
Весна, дивлюсь її красу,
У слові, правду вам несу.
Не чую, солов’я, зозулю,
На свято нам, піднесли дулю!
Підняв знов ціни всим за газ,
А спише, на війну й Донбас.
Поглянь в Верх раду, лиш туди,
Там правлять Гроцман і жиди!
А головний, дума про офшори,
Не лоскочи їм, «помідори»!
Як не в Москву, то до Європи,
А в Українців, голі й жопи!
А що від них, всім ждати далі?
Чіпляють мертвим, лиш медалі.
В ефірі вже, гримить реклама,
Щоб не чіпать, офшор Адама,
А Єва, з Рошен, в морі тоне,
В Москві спасуться, на понтоні!
Кульчаву бачим їх ходу,
Країну тягнуть, знов в біду.
Родючі землі, їм продати,
Злодюги хижі, депутати!
А під Донецьком, йдуть бої,
Мовчать зозулі й солов’ї,
Красу споганили ви, кати,
Щодня, убитії солдати!
Уся тут правда, як годиться,
Вже й жити, не хочеться,
Бачить їх жадність та брехню,
Пора вже нищить, всю цю тлю!
Чіпляти досить, всім локшину,
То слухай брате, друже, сину,
Вагатись досить, натерпілись!
За своє битись - не навчились?
Марно ждуть всі на планеті,
Ліпшого життя.
Кують зброю, і не знають,
Як мале дитя.
Бавляться, зривають Землю,
Їм на все плювати,
Земля, труситься від лиха,
Мусить всих карати!
Зверх достатків одуріли,
Пархаті жиди,
Від них матінці планеті,
Не минуть біди!
Дують вітри, смерчі крутять,
Підійма все в вись,
Води з морів, океанів,
В небо піднялись!
Сила зброї, і природа,
Початок й кінець,
Для життя на всій планеті,
РОКОВИЙ ВІНЕЦЬ!
Журбу свою в словах,
Я мушу передати.
Нехай читає люд,
Він правду, мусить знати.
Хоч ці пісні,
Пробуджують у сні,
Мене переживуть,
Лишаться на землі!
На що мені, та людська слава
Навіщо шана, все обман
Приємно було б, на безлюдді
Сховатись хоч на день, в бур’ян.
Щоб відпочити, від усього
Від цеї, злої суєти
Лягти, і глянути у небо
Та й, думу думать, з висоти.
На мить, забути, всі турботи
І, зображати, мов летиш
Летиш, у думах, над землею
І все те бачиш, немов спиш.
Як видно, всю землі природу
Гаї, і ріки, і туман
Закутав річеньку у ковдру
Но річка, бачить той обман.
Туман тихесенько лоскоче
Над річкою, лозу, комиш
То ж в думах, ти все теє бачиш
Та й знов, тихесенько летиш.
Немовби хмара, над землею
Лечу, і бачу, рідний дім
Людей я бачу, ненаситних
Від них, і лихо іншим всім!
Лечу я, хмарою, над землею
Закрив би, злим всім, сонця світ
Но, дума шепче, зупинися
Бо, людям зло творить, не слід.
«То ж краще - каже мені дума -
З тієї хмари, лий на землю дощ
Хай родить людям хліб, на полі
Смачна їх каша, смачний борщ».
Летів би, над землею вихром
На висоті, своїх ідей
Щоб, захистити рідну землю
Від ворогів, та злих людей.
Немає сили, притомився
Дивлюсь, не бачу, зупинився
Прокинувсь - бачу, в бур’яні.
Лежав я, думав думу, тихо
Або ж то, снилося мені?
10 квітня 1985 року